Вітер всередині

  🤍 Привіт. Сьогодні — про вибір. Про те, як часто ми його робимо. Протягом дня, тижня, року — навіть важко уявити, скільки рішень ми приймаємо. І як кожне з них впливає на наступне. Я думаю про те, що насправді немає “дрібних” виборів. Бо для когось це просто плаття, а для когось — важливе рішення. І це не можна порівнювати. Не можна міряти своє життя чужими масштабами. Кожен вибір має значення. І ще — мені здається, дуже важливо, в якому стані ми його робимо. Чи ми виспані. Чи в гарному настрої. Який фон навколо. Бо це теж впливає. І, мабуть, чим більше в житті варіантів — тим воно цікавіше. Коли є з чого обирати. Хочеться так будувати життя, щоб цих варіантів було багато. Різних. Своїх. І щоб попереду було ще дуже багато рішень. А поки що я вибрала бублик замість сухарика 🙂

  🤍 Привіт. Сьогодні — про листи. Колись у дитинстві я писала листи. Сестрі, подружкам, бабусі. І я досі люблю їх писати. Зараз є технології — можна в будь-який момент почути й побачити рідних. І це дуже цінно. Але є щось особливе в паперових речах. У старих листах і листівках. У тих, які знаходиш у бабусі і читаєш, як щось дуже тепле і живе. Ми якось гуляли на Андріївському узвозі, роздивлялися старі листівки. Я навіть кілька купила — вони досі десь у мене вдома. Я люблю старі листівки. Фотографії. Книжки. Я завжди нюхаю книжки, коли купую 🙂 І дуже люблю запах бібліотеки. Він нагадує мені дитинство. Особливо ту маленьку бібліотеку в сільській раді, куди я постійно ходила по книжки. Може, я й досі щось їм винна 🙂 Я зараз знову друкую фотографії. Скоро ще замовлю — найкращі, найтепліші. І от думаю — кому б написати листа. Поки не придумала. Напишу собі. 🤍

  🤍 Привіт. Сьогодні — про починання. І про страх перед новим. Про те відчуття, коли дивишся — і здається, що це занадто. Сьогодні я цілий день вигрібала бур’ян у саду. Його було дуже багато. Він високий, густий, бо ціле літо ріс собі безтурботно. І коли я прийшла — я злякалася. Правда. І чесно — я навіть не думала, що ми це все вчора приберемо. А потім просто почала. Потроху. По трохи. Як і завжди. Бо ж всі знають: очам страшно — руки роблять. Ближче до вечора прийшла мама. І сил стало наче вдвічі більше. Бо вже не сама. Хтось поруч. І ми разом таки прибрали весь садок. Ми гребли, про щось говорили, сміялися. Поруч Віка греблася в землі, копирсалася, навіть пробувала її на смак — бо в нас найкраща українська земля 🙂 І як же вона пахне… Той запах землі — такий справжній, живий. І закінчили вже геть по темному. Я була втомлена. Сьогодні крепатура. Але це приємно. Зранку я вийшла — світить сонце, десь щебече пташка, і п...