Бурʼян

 🤍

Привіт.

Сьогодні — про починання.

І про страх перед новим.

Про те відчуття, коли дивишся —

і здається, що це занадто.

Сьогодні я цілий день вигрібала бур’ян у саду.

Його було дуже багато.

Він високий, густий,

бо ціле літо ріс собі безтурботно.

І коли я прийшла — я злякалася.

Правда.

І чесно — я навіть не думала,

що ми це все вчора приберемо.

А потім просто почала.

Потроху.

По трохи.

Як і завжди.

Бо ж всі знають:

очам страшно — руки роблять.

Ближче до вечора прийшла мама.

І сил стало наче вдвічі більше.

Бо вже не сама.

Хтось поруч.

І ми разом таки прибрали весь садок.

Ми гребли,

про щось говорили,

сміялися.

Поруч Віка греблася в землі,

копирсалася,

навіть пробувала її на смак —

бо в нас найкраща українська земля 🙂

І як же вона пахне…

Той запах землі —

такий справжній, живий.

І закінчили вже геть по темному.

Я була втомлена.

Сьогодні крепатура.

Але це приємно.

Зранку я вийшла —

світить сонце,

десь щебече пташка,

і переді мною — чистий сад.

І я подумала,

що насправді все працює так само.

Не тільки з бур’яном.

Дивишся на щось нове —

і страшно.

Здається складно, довго, незрозуміло.

А потім просто починаєш.

Крок за кроком.

І робиш, робиш…

а потім раптом — виходить.

І іноді поруч з’являється хтось,

і тоді стає легше.

Я дуже вірю,

що якщо прикладати зусилля,

і дуже хотіти,

і мати в собі віру —

то обов’язково настане той ранок,

коли світить сонце,

щебечуть пташки,

і все виходить. 🤍 

А поки —

можна з’їсти смачне морозиво

і випити кави.

Таке собі глясе у місці, де завжди дома 🤍