Вітер всередині

🤍 Привіт. Сьогодні подумала, що увага дуже схожа на воду. Вона просочується всюди. У стосунки. У роботу. У знання. У дітей. Навіть у звичайну пісочницю. Сьогодні ми з Вікою пішли гратися до бабусиної пісочниці. І я побачила, що вона заросла травою. Наче зовсім недавно тут будувалися замки, пеклися пісочні пироги і ховалися скарби. А тепер між піском уже пробилася трава. І я подумала, що так, мабуть, працює все. Те, чому ми приділяємо увагу, живе. Росте. Змінюється разом із нами. А те, до чого довго не торкаємося, потроху починає заростати. Не тому, що воно погане. Просто всьому потрібна турбота. Потім ми вирвали бур’ян, пригребли пісок, і пісочниця знову стала красивою. А ще знайшли мурашок, павука і купу важливих дитячих справ. Віка досліджувала їх із таким захватом, ніби відкривала нову планету. І я знову подумала про те саме. Увага схожа на воду. Вона непомітно просочується всюди. І якщо хочеш зрозуміти, що для тебе справді важливо, достатньо подивитися, куди йде твій час. Бо саме ...

  🤍 Привіт. Сьогодні мене запитали, які в мене думки після цієї ночі. Після вибухів. І я зрозуміла, що думки були дуже прості. Я була щаслива, що не прокинулася моя дитина. Щаслива, що вранці побачила свій будинок таким самим, як увечері. Щаслива, що можу знову пройти знайомою вулицею. Бо за ці роки ми вже надто добре знаємо, що будинки можуть зникати. Разом із квартирами. Разом із улюбленими кав’ярнями. Разом із місцями, де було добре. І справа навіть не в цеглі чи меблях. Дім — це не тільки стіни. Це спогади. Звички. Ранкова кава. Дитячі малюнки. Відчуття, що ти вдома. І все ж сьогодні я подумала ще про дещо. Яким би дорогим не був дім, немає нічого дорожчого за людей. Квартиру можна відбудувати. Меблі купити. Машину замінити. А от життя — ні. Саме тому найбільше сьогодні я щаслива від того, що люди, яких я люблю, є. Що я можу їм подзвонити. І почути їхній голос. Почути звичне «привіт». Знати, що вони поруч у цьому світі, попри в...

  🤍 Привіт. Сьогодні — про моногамію. І ні, не тільки про стосунки. Мені здається, кожна людина в чомусь моногамна. Можна любити нові міста. Нові знайомства. Нові книги, фільми, враження. І це прекрасно. Чим більше в житті цікавого — тим краще. Але водночас у кожного є щось своє. Те, до чого хочеться повертатися. Улюблена книга. Фільм, який дивився вже десять разів. Пісня, яку знаєш напам’ять. Людина, якій хочеться написати першій. Навіть якщо хтось каже: «Мене нічого не тримає», це теж свого роду моногамія. Бо це теж вибір. Теж спосіб дивитися на світ. І мені здається, що людину визначає не тільки те, що вона шукає. А й те, до чого повертається. Можна провести сто людей однією і тією ж вулицею. І кожен побачить щось своє. Запам’ятає різне. Розкаже різне. І в цьому теж є краса. Бо всі ми збираємо свій світ із різних речей. А потім усе одно повертаємося до найважливіших. До своїх. До своєї бухти. 🤍