Небо

 🤍

Привіт.

Сьогодні мені снилися кити.

Вони плавали в небі разом із диплодоками — з тими найдовшими шиями, яких я люблю ще з дитинства.

Вони літали над моїм селом.

Над шкільним майданчиком, де були лінійки на перше вересня і останній дзвоник.

Там були мої друзі. Вчителі. Я.

А потім був найшвидший захід сонця.

Такий красивий, що хотілося його зберегти.

Але я не встигла — сонце ніби просто впало за обрій.

І все ж я пам’ятаю, як рухалися ті кити.

А потім я прокинулася.

І був новий день. Світлий. Теплий. З безкрайнім небом і великими білими хмарами.

Я люблю дивитися в небо.

Небо — це завжди про щось більше. Воно ніби твоє — і водночас спільне з усім світом.

Щось між реальністю і чимось незвіданим.

Це моя терапія.

І я ловлю себе на думці, що мені хочеться “призначати” це людям.

Як лікар — просто написати: частіше дивитися в небо.

Доторкнутися поглядом до хмар.

Відчути їхню легкість і свою присутність у цьому світі.

І згадати, що ти — частина чогось більшого.