Вітер всередині

  🤍 Привіт. Сьогодні — про своїх людей. Мені здається, що дуже класно, коли навколо багато різних людей. Цікавих. Розумних. Смішних. Не схожих одне на одного. Люблю знайомитися, слухати історії, спостерігати за людьми. І чим більше таких людей трапляється на шляху — тим цікавіше життя. Але найбільша цінність — це все ж свої. Одна людина. Дві. Три. Ті, з ким можна дружити без прелюдії. Не придумувати, як почати розмову. Не пояснювати контекст. Не підбирати слова. Просто написати: — Ну що там, кляча? 😄 Або: — Жива, андатро? І тобі все одно зрозуміють правильно. Мені здається, якщо в житті є хоча б одна така людина — ти вже щасливий. А якщо кілька — то взагалі багатий. Чоловік, дитина, батьки — це сім’я. А друзі — це ті люди, які роблять цю сім’ю ще багатшою. І якось спокійніше живеться, коли знаєш, що десь є людина, якій можна написати будь-що. Навіть просто: — Ну що там, андатро? 🤍

  🤍 Привіт. Сьогодні — про вітер. Я навчила Віку ловити ураган 🙂 Коли надворі сильний вітер, ми стаємо просто йому назустріч. Розтягуємо руки і “ловимо” його. Кажемо, що вітер нас обіймає, цьомає, лоскоче щоки й очі. І Віка так сміється в ці моменти, що неможливо не сміятись разом із нею. Тепер, коли надворі вітряно, вона одразу каже: «Хочу ловити вітер!» І мені так подобаються ці наші маленькі ритуали. Такі прості, трохи смішні, але дуже “наші”. Бо, мабуть, дитинство і складається з таких речей. Коли сонце “лоскоче”, вітер “цьомає”, а ви стоїте посеред двору і ловите ураган 🙂 І в такі моменти я якось особливо сильно щаслива. 🤍

  🤍 Привіт. Сьогодні — про лінь. Не ту, де не хочеться мити посуд чи вставати зранку. А про іншу. Мені останнім часом трохи лінь знайомитися з новими людьми. Точніше навіть не знайомитися — а “дружити”. Бо познайомитись — це легко. Побалакати теж. І людей навколо багато цікавих. Але все частіше ловлю себе на думці, що мені добре просто… спостерігати. Перекинутися кількома словами. Посміятись. Піти далі. Без оцього “давай якось зустрінемось”, “треба не загубитись”, “скину тобі щось”. І це навіть не про байдужість. Просто, мабуть, з віком починаєш трохи берегти свій простір. І дуже цінувати людей, які вже “свої”. Тих, з ким не треба старатись, вигадувати теми чи бути “цікавою версією себе”. Може, це і є доросла лінь 🙂  А може комфорт🤍

  🤍 Привіт. Сьогодні — про мам-пінгвінів. Я помітила, що на дитячих майданчиках усі мами трохи як пінгвіни. Ходять слідом за своїми “яйцями” 😄 І неважливо, який майданчик, який вік дітей — картина одна й та сама. Кожна мама поруч. Кожна пильнує. І ніби всі однаково — але в кожної своя стратегія. Свої “не лізь”, “обережно”, свої домовленості і погляди. А “яйця” що? А “яйця” собі живуть життя 😄 Граються, знайомляться, падають, встають, знову кудись біжать. І це так кумедно — спостерігати за цим всім. І трохи прекрасно. Бо разом з ними можна ще раз погратись у пісок, покататись на гойдалці, і навіть потанцювати під “Черепаху” 🙂 А ще кожна мама тихенько вірить, що її “яйце” виросте в дуже класного пінгвіна. Сьогодні ми якраз так і жили: майданчик, танці, какао, дорога до діда з бабою, ігри з татом. Звичайний день. Трохи одноманітний — але дуже теплий. 🤍

  🤍 Привіт. Сьогодні — про інерцію. Про ту, коли ти настільки “знаєш як”, що навіть не перевіряєш. Їдеш собі на автоматі. Ми сьогодні їхали громадським транспортом. Вийшли — і треба перейти дорогу. Шестиполосне шосе, між іншим. Я впевнено йду на “свій” пішохідний перехід. Іду — і думаю: ну як так, навіть розрив не зробили? Йду далі: та вони взагалі… ще й “зебру” чимось замалювали. І головне — йду і думаю, яка я бідна-нещасна, як мені незручно, і які навколо йолопи 😄 Стою, чекаю, поки машина пропустить. Перейшла. Дзвоню Максу, обурена: «Там взагалі вже все зіпсували!» А він каже: «Там давно зробили наземний перехід. І переходу там вже немає». 🙂 І тут я розумію, що щойно перейшла з дитиною шестиполосне шосе там, де переходити вже не можна. Бо я “знала”, як там. От така інерція. Коли ти настільки впевнений, що навіть не дивишся. І іноді “йолопи навколо” — це просто ти, яка не оновилась 😄🤍